Манхеттен: нарешті всередині цього кіно
Січень 2014 року
У Нью-Йорку дивне відчуття: прилітаєш уперше, а впізнаєш майже все. Хмарочоси, жовті таксі, Центральний парк, поліцейські, навіть звичайний шкільний автобус. Усе це вже десь бачив. У кіно, у комп’ютерній грі, на фотографіях. А тепер можеш просто підійти й помацати.
Мені здавалося, що на Манхеттені зібрали найбільшу у світі концентрацію впізнаваних місць на одному клаптику землі. І між ними ще якось умістили людей, які тут живуть, працюють і, напевно, можуть спокійно пройти повз Empire State Building, не піднімаючи голову. Я поки що так не вмів.

Підземні маршрутки й арена через дорогу
Перші враження почалися ще в аеропорту. Над стійками паспортного контролю були великі зображення людей. Я роздивлявся їх і думав про Америку як країну іммігрантів: різні люди приїхали сюди й разом будують місто та країну. Саме так мені тоді прочиталася ця історія.
А потім почалося метро. На вигляд воно мене здивувало не в найкращий бік: навіть після київського здалося страшненьким. Зате з логікою руху довелося знайомитися окремо.
У Києві я звик: ось лінія, поїзд іде від одного кінця до іншого. Сів у потрібному напрямку, далі вже складно щось зіпсувати. Тут з’ясувалося, що самого напрямку замало. На тих самих коліях можуть бути різні маршрути, одні поїзди зупиняються частіше, інші пропускають станції. Треба дивитися, у який саме сідаєш.
Я для себе пояснив це просто: підземні маршрутки. Тільки замість «на наступній зупиніть» краще заздалегідь розібратися з літерою чи номером поїзда.

Зупинилися ми в Hotel Pennsylvania, навпроти Madison Square Garden. Для мене ця назва передусім означала бокс і великі бої. І от ти живеш у готелі, виходиш, а легендарна арена через дорогу. Можливо, для когось це просто зручне розташування. Мене такі речі ще дуже тішили.

Таймс-Сквер: усе світиться й усе знайоме
Вийшли гуляти Манхеттеном. Над вулицею піднімається Empire State Building, на будинках американські прапори. Я вже в шапці I ♥ NY. Загалом досить швидко визначився зі ставленням до міста.
Бродвей, Таймс-Сквер, величезні екрани, потоки людей, жовті кеби. Усе велике, яскраве, рухається. Для мене це виглядало неймовірно сучасно й масштабно. Наче потрапив усередину сцени, яку раніше бачив тільки на екрані.

Біля напису New York Police Department я, звісно, сфотографувався, ще й склав пальці пістолетом. Голлівуд добре підготував до поїздки.

А поруч NASDAQ. Тут уже впізнавання іншого роду. Я торгував на фондовому ринку ще з 2009 року, і назви американських компаній та бірж були частиною мого життя задовго до цієї прогулянки. Стояти перед величезним написом NASDAQ було окремим задоволенням. На фото обидві руки в кишенях, зате всередині все цілком зацікавлено.

На бродвейських афішах знайомі назви: Chicago, поруч ще цілий набір шоу. Від самої кількості хочеться зайти всюди. Того дня ми тільки гуляли, роздивлялися афіші й фотографувалися.


До театру ми потрапили вже пізніше. А з бродвейських вражень найсильніше запам’яталася віддача акторів. Коли вони швидко говорили, я міг не розібрати слів. Але через голос, рухи й емоції все одно відчував, що вони хочуть передати. Оце вміння донести щось навіть крізь твою неідеальну англійську вражало до мурашок.
Піца, свобода й інші обов’язкові речі
Нью-йоркську піцу треба було спробувати обов’язково. Маленькі заклади, вітрина, можна взяти один великий шматок, приблизно за два долари. Як у фільмах, тільки цього разу їсти буду я.
Спробував і подумав: здається, це найсмачніша піца в моєму житті. Не виключаю, що Нью-Йорк теж був одним з інгредієнтів.

На вулиці знайшлася й маленька Статуя Свободи біля сувенірного магазину. Повз такий символ американської демократії та вільної економіки я пройти не міг. Поки що обійшлося без порома: підійшов і обійняв.

Ліс посеред Манхеттена
З Центральним парком у мене в голові спочатку щось не складалося. Є місто. Є ліс. А тут ти гуляєш майже лісом, із камінням, водоймами й містками, і між деревами видно хмарочоси Нью-Йорка. Фінанси, інвестиції, величезне місто, а всередині нього ось такий простір.

Потрапили під дощ, трохи перечікували його, потім гуляли далі. Враження це не зіпсувало. У парку вистачало життя: хтось бігав, хтось їздив на велосипеді, хтось займався на турніках. Запам’яталися музиканти, танцюристи, люди, які співали. І білки, яким, здається, взагалі не пояснили, що людей треба боятися.
Мені подобалося, скільки тут людей займаються спортом. У кожного своє заняття, а місця вистачає всім. Я теж знайшов собі вправу: спробував зобразити Сізіфа біля великої каменюки. Судячи з усього, кар’єра була короткою.


Звичайно, у голові весь час був Кевін із «Сам удома 2». Центральний парк, ковзанка, Plaza. Приємно раптом опинитися серед місць із фільму, який дивився ще дитиною. Біля ковзанки стоїш у куртці, над нею хмарочоси, і все це тепер справжнє.


Біля води були качки. Я потягнувся до них рукою, вони продовжили займатися своїми качиними справами. У Нью-Йорку, схоже, всі при ділі.

До Plaza теж зазирнули. Усередині люстри, квіти, красиві інтер’єри. Після всіх згадок про Кевіна пройти повз було б дивно. Наш Hotel Pennsylvania чекав в іншій частині Манхеттена, а тут можна було просто трохи погуляти й роздивитися.

Поруч знайшли скляний куб Apple на П’ятій авеню. Знову та сама історія: знайомий логотип, який ти бачив тисячу разів, раптом стає цілою спорудою перед тобою. Прозорі стіни, велике яблуко всередині. Зробили ще одну фотографію, бо як тут утриматися.

Хот-дог, поліція й компанія з мого торгового термінала
До вечора настав час ще однієї нью-йоркської пам’ятки. Хот-дога.
З гірчицею, огірками, цибулею й кетчупом. Здавалося б, звичайний хот-дог, але тоді він видався мені найсмачнішим з усіх, які пробував. Стоїш на вулиці Нью-Йорка, довкола його світло, рух, будівлі. І все це якимось чином теж впливає на смак.
Цікавий ефект: місце й історія можуть додати до їжі щось, чого немає в рецепті. Начебто булка має залишатися булкою. Але в мене так не працювало.

Потім зустріли поліцейських. У мене було звичне очікування, що краще зайвий раз не підходити: ще отримаєш собі проблем на рівному місці. А тут люди усміхалися, питали, чим допомогти, щось підказували.
Я не надто вправно пояснювався англійською, але це їм не заважало бути привітними. І виглядали вони дуже класно у своїй формі. Сфотографувалися разом. Маленька зустріч, яка добре поправила мої очікування.

А далі був Macy’s. Зайшли, погуляли всередині, сфотографувалися біля дерев’яного ескалатора. Великий американський універмаг, ще одна знайома назва. Але для мене за нею стояло дещо особисте: я вже торгував акціями Macy’s і навіть щось на них заробив.
Раніше це була компанія десь в Америці, цифри й рух ціни на екрані. Ти її купуєш, продаєш, а сам магазин існує ніби в іншій реальності. І от тепер він перед тобою. Можна зайти через двері, подивитися на товари й людей. Дуже прикольно, коли компанія з торгового термінала раптом стає частиною твоєї прогулянки.


Нічний Манхеттен мав уже інше світло. Місцями нагадував мені Max Payne, місцями Ґотем із Бетмена. Темні фасади, яскраві вивіски, освітлена верхівка Empire State Building. Удень у мене в голові бігав Кевін, увечері жанр трохи змінився.

Наступного дня: просто йти
Наступного дня вирішили гуляти без конкретної мети. До цього було зрозуміло: це треба побачити, туди зайти, тут сфотографуватися. А тепер хотілося просто йти вулицями й дивитися, що трапиться.
Для початку трапився жовтий шкільний автобус. Звичайний американський school bus, але для мене він теж був шматочком їхньої культури. Пам’ятаю якусь комп’ютерну гру, де таким можна було керувати. І от тепер я стою поруч зі справжнім. Здавалося б, автобус. А емоцій вистачає.

Біля Union Square потрапили на фермерський ринок. Люди привезли свій товар, стоять, продають. На одному з прилавків мед і напис Andrew’s Honey.
Ну тут уже треба знайомитися. Я ж теж Andrew.
Підійшов, сказав, що назва в нього найкраща. З’ясували, що ми тезки, перекинулися кількома словами. Мене потішила ця маленька зустріч: серед величезного міста стоїть підприємець зі своїм медом і своїм ім’ям на вивісці. З ім’ям, до речі, йому пощастило.

Ще трохи пройшли й опинилися в магазині з моторошними штуками: черепи, скелети, бутафорська сокира. То позую із сокирою біля скелета, то тримаю в руках черепи.
Оце мені й подобалося в Нью-Йорку. Вийшов без плану, а він підкидає тобі стільки всього, що план уже й не дуже потрібен.


Церква між будинками й маленька Італія
Далі була Grace Church на Бродвеї. Мене вразило, як церкви вплетені в міську забудову. Йдеш: будинок, крамниця, ще будинок, раптом церква. А поруч місто знову тягнеться вгору й щільно займає кожен шматок землі.
Grace Church зі своїми готичними формами виглядала в цьому сусідстві особливо. І з цими прогулянками пов’язане ще одне враження: органна музика всередині церкви, відчуття гармонії, доброти й спокою. Після вулиць така зміна настрою дуже відчутна.

Потім дійшли до Little Italy. Тут у голові одразу ввімкнувся «Хрещений батько». Зараз, здається, з-за рогу вийде Майкл Корлеоне чи якийсь товстий Тоні, і почнеться окрема історія.
Насправді ми просто погуляли крамничками й знову перекусили піцою. Для мого внутрішнього кіно цього виявилося цілком достатньо.


Манхеттен біля води
Від Little Italy пішли далі, до Іст-Ривер. Після щільної забудови вихід до води відчувається особливо: раптом перед тобою більше простору, і видно мости.
Вони мене вразили. Великі, впізнавані, зі своїм характером. Бруклінський міст з’єднує Манхеттен із Брукліном, але дивитися на нього тільки як на спосіб дістатися на інший берег складно. Він давно живе ще й у всіх цих образах Нью-Йорка, які ти привозиш із собою в голові.


Є зручна підказка, щоб запам’ятати три назви мостів через Іст-Ривер: BMW. Brooklyn, Manhattan, Williamsburg. Автомобіль тут ні до чого, хоча запам’ятовується добре.
Я ще став для фотографії, підперши підборіддя рукою. Мости явно налаштовували на серйозний вигляд.

Далі гуляли набережною до південного краю Манхеттена. Уже вечоріло. У Battery побачили меморіал із великим орлом, присвячений загиблим в Атлантиці під час Другої світової війни. Поруч був Національний музей американських індіанців, але цього разу до нього вже не встигли.



Залишалося йти далі повз старий вхід до метро Bowling Green і вкладати в голові все, що назбирали за день. Від жовтого автобуса й меду до церкви, маленької Італії та мостів. Для прогулянки без плану цілком непогано.

Уже середина січня, Різдво позаду, а в Нью-Йорку для мене ще тримався той святковий шарм. Усюди ніби звучала «New York, New York» Френка Сінатри. Місто легко вкладалося в цей настрій: трохи величі, трохи блиску, багато руху й величезне задоволення від того, що ти нарешті тут.
Я їхав у місто, яке давно знав з екрана. А найбільше запам’ятовувалося те, що можна було прожити самому: поговорити з тезкою, з’їсти хот-дог, розгубитися в метро, побачити справжній магазин компанії, чиїми акціями торгував. І просто йти. На Манхеттені цього вже вистачало для хорошої історії.