Балі та Ява: сто метрів до океану і довга дорога до світанку

Пожити біля океану

Балі зустрів мене ще в аеропорту Денпасара. Ця архітектура, фігури, орнаменти, вся місцева містичність — одразу відчуваєш, що прилетів у якийсь інший світ. Ще нікуди не доїхав, а вже цікаво. :)

План був простий: зняти готель на кілька днів, погуляти, роздивитися і знайти місце, де можна оселитися надовго. Не пробігти острів за тиждень, а пожити тут кілька місяців. Зі своїм побутом, роботою, поїздками і можливістю в будь-який момент вийти до океану.

За кілька днів таке місце знайшлося в Переренані, біля Чангу. Тоді, у 2013 році, навколо було досить тихо й порожньо. Один-два ресторанчики, зелень і океан. Саме те, що треба.

Наша вілла була невеликим комплексом: кілька окремих будиночків, спільна кухня, один басейн на всіх. Усе потопало в зелені. Щодня з’являлися маленькі підношення місцевим богам: рис, квіти, ароматичні палички. Палички диміли, і вся ця краса була частиною звичайного дня, а не спеціально підготовленою виставою для туристів.

А головне — океан за сто метрів. Спустився вниз, і ти вже на пляжі. Оце для мене було найбільшим кайфом.

Ми ходили на масаж, їздили на місцевий базар по фрукти, пробували всілякі смаколики. Фруктів тут стільки, що можна щоразу приносити щось нове. Потроху з’являлося відчуття свого місця: ось дорога додому, ось де купуєш їжу, ось де можна посидіти й попрацювати.

З Балі ми ще вилітали й поверталися. Сингапур і Куала-Лумпур — окремі історії. А тут, у Переренані, була наша база, куди хотілося повертатися після чергової пригоди.

Сто метрів свободи

Уже першого тижня стало зрозуміло: треба вчитися їздити на мотобайку. На острові всі на них. На таксі можна дістатися з однієї точки в іншу, але затори, очікування і постійна залежність від когось швидко набридають.

Один із хлопців, який працював на віллі, допомагав мені освоїтися. Повернення до вілли під його підказки було дуже повільним, з горем навпіл. Але я доїхав. І з’явилася перша впевненість: може, я таки щось можу.

Потім орендував собі байк і почав їздити нашою вулицею. Сто-двісті метрів до океану і назад. Туди-сюди, туди-сюди. Повільно. Потім трохи далі. І ще трохи далі.

Так поступово й навчився базово їздити. Ресторанчик за два-три кілометри вже перестав бути окремою логістичною задачею. Сів і поїхав попрацювати.

І тут відкрився зовсім інший рівень свободи. На таксі їдеш із точки А в точку Б. На байку можеш зупинитися будь-де: побачив гарний краєвид — зупинився, захотів фруктів — купив, сподобався ресторанчик — зайшов поїсти. Ніхто тебе не чекає, не підганяє, маршрут можна змінити просто дорогою.

Моя свобода на Балі почалася з цих ста метрів до океану. :)

Убуд: ще вміти дивуватися

До Убуда вже поїхали на байку. Трафік, затори, машини, між якими постійно просочуються мотоцикли. Я теж потроху осмілів. Дорога ще вимагала уваги, але відчувалося, що в мене виходить дедалі краще.

А Убуд виявився дуже душевним місцем. Усе в зелені, рисові тераси, птахи співають. На терасах Тегаллаланг просто ходиш і дивишся: як же красиво!

Для когось це звичайний краєвид. Для мене все було новим. І мені дуже подобалося це вміння дивуватися: бачиш ніби просту річ, а всередині справжнє «вау». Хочеться не бігти далі за наступною пам’яткою, а ще трохи побути тут і подивитися.

У Лісі мавп була своя містична атмосфера. Місточки, старі кам’яні фігури, дерева, зелень. І мавпи, які почуваються повноправними господарями. Ми їх годували, а вони тим часом намагалися щось у нас поцупити. Дуже ділові й нахабні товариші. :)

В Убуді зупинилися на кілька днів у великому зеленому комплексі. У саду там висіла летюча лисиця. Величезна, незвична тварина, яку годували папаєю. Я теж її погодував. Одна справа побачити такого звіра на картинці, а зовсім інша — стояти поруч і давати йому шматочок фрукта.

Ще їздили дивитися на люваків і куштувати каву копі-лювак. Ці звірі їдять кавові плоди, зерна проходять через їхнє травлення, а потім із них роблять знамениту каву.

Спробували. З одного боку, цікавий досвід. З іншого — сидиш із чашкою і думаєш про весь попередній маршрут цих зерен. Така собі додаткова нота в смаку. :)

На Яву за храмами

Одного разу подивилися, що ще цікавого є неподалік, побачили старовинні храми на Яві й вирішили: треба їхати. Рішення було досить спонтанним. Наступного дня вже полетіли до Джок’якарти.

У міста був неймовірний шарм старовини. Велорикші, візки з кіньми, вуличне життя. Кінні повозки виглядали тут звичайним транспортом, а не лише атракцією, щоб покатати туристів.

Покатався і на велорикші. Сидиш попереду, а людина крутить педалі й везе тебе містом. Дуже незвичне відчуття. Навколо небагато достатку, зате є свій характер і якась глибина історії. Ніби опинився в старій азійській імперії, яка продовжує жити своїм життям.

Прамбанан і Боробудур вразили масштабом. Стоїш біля цих храмів і відчуваєш, якою силою мали бути королівства, що могли таке створити. Камінь, величезні споруди, деталі, на які витрачено стільки праці. Монументально.

А біля одного з храмів я несподівано сам став місцевою пам’яткою. До мене підходили цілі групи індонезійців, щоб сфотографуватися. Складалося враження, що зі мною фотографуються не менше, ніж із храмом. Світлошкірий турист викликав неабиякий інтерес. Приїхав подивитися на визначні місця, а тут ще й на тебе подивилися. :)

Бромо: автобус, джип і кінь

Після храмів повернулися в Джок’якарту, а наступного дня вирушили до Бромо. Їхали місцевим автобусом, і сама дорога вже була пригодою.

У салоні місцеві люди перевозили курей у клітках. На даху — купа всіляких речей. Наші сумки теж закинули нагору. На Балі можна побачити мотобайк, навантажений так, що дивуєшся, як він узагалі їде. Тут той самий принцип застосували до автобуса.

Дорога Явою тривала, за відчуттями, годин десять. Дуже довго. До містечка біля гір добралися вже пізно, втомлені просто в нуль. Хотілося тільки впасти й заснути.

А підйом — ще до світанку. Приблизно о четвертій ранку знову треба було вставати.

Спочатку їхали на джипах гірськими дорогами. Повороти, підйоми, місцями досить стрьомно. Далі пересіли на коней. Потім ще каталися долиною біля вулкана, а останню частину маршруту долали пішки: сходи, сходи і ще сходи до самого верху.

Біля кратера було сильне відчуття: дійшов. Ось він, справжній вулкан. Із глибини долинали якісь звуки, піднімався дим. Водночас мене дуже вразив вид на долину. Унизу рухаються джипи, коні, люди піднімаються і спускаються, постійно відбувається якась движуха. А навколо цей величезний вулканічний простір.

Поруч із ним дуже добре відчуваєш силу природи. Уся наша метушня внизу виглядає маленькою.

Того ж дня можна було продовжити подорож і поїхати на Іджен. Але після автобуса, короткого сну й раннього підйому ми настільки втомилися, що вирішили: усе, досить. Хочемо додому, на Балі.

Попереду була ще одна довга автобусна дорога, пересадка і пором. Коли нарешті повернулися в Переренан, це вже справді відчувалося як повернення додому.

А Іджен залишився незакритим гештальтом. До нього ми ще доберемося. І, як виявилося, значно цікавішим способом.

Мотоцикл, який я не купив

На Балі зайшли в Deus Ex Machina. Мотоцикли, серф-дошки, весь цей стиль — мені магазин здався дуже крутим та інноваційним. Хотілося все роздивитися й пофотографуватися.

Я навіть замислився, чи не купити собі мотоцикл. Уже уявляв, як можна прокачатися в цьому захопленні. Потім повернувся до простого питання: добре, куплю, а далі що? Я ж поїду з Балі. Де потім його продавати і як усе це організовувати?

Так і не купив. Мотоциклетна історія тоді не почалася. Зате залишилися фотографії на мотоциклі та з дошкою. На фото можна виглядати цілком готовим до нового життя, навіть якщо покупка так і не відбулася. :)

Ще одна галочка зі списку

Сертифікати PADI, отримані на Шрі-Ланці, вже були. Залишалося знайти, де ними скористатися. На півночі Балі знайшли місце, де можна зануритися до затонулого корабля.

У моєму списку «100 речей, які зробити в житті» був саме такий пункт. Тож вирішили їхати.

Дорога на мотобайку давалася ще не зовсім легко. Швидкість, транспорт — мені було страшнувато. Дорогою нас зупинив поліцейський. Чи то через якісь документи, чи через щось інше — довелося віддати місцеві рупії, щоб поїхати далі. Такий от перший досвід дорожньої зупинки на острові.

Добралися, знайшли дайв-центр і того ж дня пішли занурюватися. Дуже приємне відчуття: у тебе вже є сертифікат і можливість ось так приїхати в нове місце та відкрити ще шматочок підводного світу.

Щоправда, спочатку треба було в цей світ зайти. До того я звик пірнати з човна: перевернувся назад — і ти у воді. А тут вхід із берега. На тобі спорядження, на ногах ласти, хвилі б’ють, рівновага постійно кудись зникає. Зайти у воду виявилося окремим завданням. Провозилися довго, поки нарешті пройшли прибій, відпливли й занурилися.

А далі вже була краса: риби, черепахи, якісь величезні створіння, схожі на креветок. Усе це живе своїм життям, а ти ненадовго опиняєшся всередині.

Кульмінацією став корабель. Справжній затонулий корабель під водою. Пливеш між його частинами, роздивляєшся залишки конструкцій і почуваєшся ніби в «Одіссеї Кусто». Раніше дивився таке по телевізору, а тепер сам тут.

Ще одну галочку поставлено. І який же кайф ставити її не в голові, а після того, як справді зробив.

На зворотній дорозі зупинялися в Убуді, дивилися місцеві танці й виступи. Потім знову повернулися в Переренан. А впевненість на байку з кожною такою поїздкою потроху росла.

Іджен: поставили точку на карті й поїхали

Якось сиділи на Балі, було нуднувато. І згадали: на Іджен же ми так і не потрапили. А там усередині вулкана озеро, яке дуже хотілося побачити.

Я вже вмію їздити на мотобайку. Значить, вмію добре. Логіка залізна. :)

Як дістатися — толком не знаємо. Відкрили Google Maps, поставили точку на Іджені й вирушили з Чангу. Зранку. План здавався цілком робочим.

Їхали на захід Балі: повороти, серпантини, транспорт. На цих дорогах моя впевненість швидко пройшла перевірку. Я причепився за однією вантажівкою і ніяк не міг наважитися її обігнати. Плівся за нею довго. Уже з інших машин підсміювалися, а я все їду й їду.

Навіть думав зупинитися, почекати, поки вона від’їде, і спокійно продовжити без неї. Такий собі тренінг особистого росту посеред дороги. Зрештою таки наважився обігнати. Страшнувато, зате скільки внутрішньої радості після цього!

До переправи добиралися весь день, потім ще чекали порома. Переправилися на Яву й поїхали далі, у бік гір.

Коли карта закінчується струмком

Стемніло. Машин і мотоциклів майже немає. Дорога піднімається вгору, навколо дерева, джунглі. Літають величезні кажани, схожі на летючих собак. Їх багато, вони з’являються з різних боків. У темряві все це виглядало як декорації до фільму жахів.

І тут починається злива.

Дощовиків немає. Сховатися ніде. Навколо лише джунглі, якісь звуки з кущів, ці кажани, а ми їдемо на байку і мокнемо. Неприємно, стрьомно, але що робити? Карта показує вперед, значить, їдемо вперед.

Поки в один прекрасний момент вона не заводить нас у якісь закутки, де дорога просто закінчується.

Перед нами величезні камені й струмок, який тече вниз схилом. Щось на зразок русла гірської річки. Проїхати там на байку неможливо. А Google Maps упевнено показує: ваш маршрут тут.

Ми просто офігіли.

Дощ, ніч, гори, незнайоме місце. До всього ще й телефони розрядилися. Навіть подзвонити нікому. Та й покриття там не було б, навіть якби залишився заряд. І нарешті стає абсолютно зрозуміло: ми заблукали. Карті тут довіряти без перевірки не варто.

Десь далеко чути заклик до молитви з мечеті. Поїхали на цей звук: іншого орієнтира не було. Так, добираючись у тому напрямку, знайшли людину, яка підказала, куди їхати. Англійською вона не говорила, а ми її мови взагалі не розуміли. Показувала руками: тут праворуч, там ліворуч, далі туди. У такій ситуації навіть побачити іншу живу людину — вже велика радість. Звичайні речі раптом стають зовсім незвичайними. У місті ти щодня проходиш повз сотні людей і не звертаєш уваги. А тут сама чиясь присутність може бути найкращою подією за останній час.

Ми ще довго їхали під дощем, повністю мокрі. До готелю дісталися вже під ранок. Голодні просто страшенно. Питаємо, що є поїсти. Качка! А я обожнюю качку.

Замовили цілу, з’їли й упали спати мертвим сном.

Після ночі

Прокидаємося, виходимо з номера — а навколо неймовірна краса.

Ми високо в горах. Видно вулкани, долини, усю цю зелень. Квіти яскраво-рожеві, ще якихось кольорів, усе живе й красиве. Уночі ми нічого цього не бачили. Була тільки мокра дорога, темрява й бажання нарешті доїхати.

І тут дуже виразно відчулося: після кожної ночі приходить світанок. А після такої ночі він особливо прекрасний.

Може, краєвид був би таким самим і після комфортної поїздки. Але я точно дивився б на нього інакше. Коли витратив стільки сил, промок, заблукав і таки добрався, звичайна можливість стояти тут і дивитися стає набагато ціннішою.

Перший день просто відпочивали й домовилися про підйом на вулкан із групою. Вставати знову треба було дуже рано, ще вночі. Цього разу хоча б лягли завчасно.

Ліхтарики на горі

Прокинулися серед ночі, швидко зібралися й приєдналися до групи. Машиною нас підвезли до початку маршруту. Далі — пішки, приблизно півтори-дві години вгору.

Усім дали ліхтарики. Навколо темно, перед собою бачиш кілька метрів стежки та спину людини, яка йде попереду. Десь у кущах якісь звуки. На горі видно інші групи — маленькі ланцюжки вогників, що теж повільно піднімаються.

Робили паузи, бо весь час ідеш угору. І поруч із нами рухалися люди, для яких це не туристична пригода.

Видобувачі сірки носили вантаж у двох кошиках на жердині через плече. Біля кратера вони відколювали шматки сірки, складали в кошики й виносили їх нагору. Важка робота на крутих стежках, поруч із вулканічними газами.

Я спробував понести такий вантаж. Трохи пройшов — і мені вже важко. А ці люди роблять це заради заробітку. Після власної спроби зовсім інакше дивишся і на кошики, і на їхніх власників.

Нарешті дісталися краю кратера. Висота тут понад дві тисячі метрів, а попереду ще треба спускатися всередину. Радість від того, що піднялися, швидко доповнилася думкою: це ще не кінець маршруту.

Синій вогонь і бірюзове озеро

У кратері різко пахло сіркою. У деяких людей були спеціальні респіратори. У нас, звісно, не було. Очі пекло, текли сльози. Дуже швидко стало зрозуміло, навіщо інші подбали про захист.

Спускалися камінням униз. Схили круті, поруч обриви, і все це в темряві. Унизу — надзвичайно кисле кратерне озеро. Саме усвідомлення, яка там вода, додавало відчуттів. Падати туди точно не хотілося.

А ще вночі тут видно синє полум’я. Синьо-блакитне, місцями ніби з фіолетовим відтінком. Горить сірка, і здається, що сама гора світиться цим нереальним вогнем.

Коли стало світліше, озеро відкрило свій колір: блакитний, густий, бірюзовий. Для води він здавався просто нереальним. Поруч димить вулкан, під ногами каміння, навколо різкий запах, а перед тобою така краса.

Біля озера побачили, як добувають сірку. Її відколюють, складають у кошики, а далі починається та сама дорога нагору. Для нас це надзвичайне місце, якого я раніше навіть не міг нормально уявити. Для когось — робочий день.

Вилізти назад із кратера теж виявилося ще тим завданням. Місцями доводилося дертися по камінню, як мавпам. Але вибралися.

Гарячий шоколад на краю вулкана

Нагорі познайомилися з хлопцями зі Швейцарії. Знайшли місце біля краю й залишилися зустрічати схід сонця.

Вони готували гарячий шоколад на маленькому похідному пальнику. Ми сиділи, пили його й дивилися, як із-за гір піднімається сонце.

Перед нами вулкан, унизу озеро, навколо гори. Ще недавно було темно, холодно, важко й пекло очі. А тепер тримаєш гарячий шоколад і просто дивишся на всю цю красу.

Це був один із наймагічніших світанків у моєму житті.

Саме заради таких моментів є сенс подорожувати. Та й жити. Не заради того, щоб потім перелічити країни чи показати фотографії. А заради цієї конкретної миті: ти тут, це відбувається з тобою, і тобі неймовірно добре.

І ще раз подумалося, як цікаво ми влаштовані. Чим важче було дістатися до мети, тим сильніше вона відчувається. Дорога через дощ і темряву, нічний підйом, каміння, втома — усе це ніби додало світанку ваги. Його не хотілося пришвидшувати чи міняти на щось наступне.

Спускатися з гори було вже легше. Ноги, звісно, потім боліли, але всередині залишався суцільний кайф. Повернулися до готелю, а згодом уже зрозумілою дорогою поїхали назад на Балі.

Гештальт з Ідженом закрили. Причому так, що навряд чи забудеться. :)

Острів, на якому ще є куди поїхати

Балі між великими пригодами теж не закінчувався. Можна було знову сісти на байк і знайти собі щось на день.

Танах-Лот вразив тим, як змінюється разом із водою. Приплив піднімається, і храм на скелі стає островом. Океан, храми, ця місцева містичність. На заході сонця все виглядає особливо красиво.

У зоопарку можна було погодувати оленів, подивитися на екзотичних птахів і маленьких валабі. А біля тигра я трохи перестарався з увагою: щось йому махаю, дивлюся, а він раптом стрибає в мій бік і впирається лапами в огорожу. Добре, що між нами була клітка. Трохи стрьомнувся. Одразу згадав, що це все-таки тигр. :)

Був і дуже красивий храм із лотосовою водоймою в Убуді. І звичайні океанські вечори, заради яких не треба було їхати далеко.

До Улувату теж дісталися на мотобайку. Скелі, океан унизу, храм і захід сонця. Самі ці краєвиди вже варті дороги. А ще потрапили на місцевий виступ: танці, сильні емоції, енергія людей, які ніби всім тілом намагаються щось передати. Дуже вразило.

Окремою пригодою став пошук пляжу, який ми називали Secret Beach і шукали за історією про «Їж, молись, люби».

Секретним він для нас виявився цілком буквально. Десь не туди приїхали, довго шукали, пробиралися стежками й через кущі. Уже почали думати, що це якийсь розвод: у кіно пляж є, а насправді його не існує.

Хотілося махнути рукою й поїхати назад. Але продовжили шукати. І знайшли.

Красиве, сховане, дуже романтичне місце. Побули там, покайфували. І це знову була та сама історія: спочатку надихаєшся ідеєю, потім усе виявляється складнішим, ніж думав, потім хочеться здатися. А якщо не здаєшся, можеш отримати той момент, заради якого все починав.

Навіть коли задача — просто знайти пляж.

Не здаватися й рухатися далі. Never give up.

На Балі в мене було багато таких відкриттів. Сто метрів на байку, які поступово перетворилися на дорогу до іншого острова. Галочка навпроти затонулого корабля. Пляж, якого ми вже майже перестали шукати. І гарячий шоколад на краю вулкана, поки над горами сходить сонце.

Заради таких моментів і хочеться їхати далі.