Камбоджа 2013: між морем та Ангкором

На воді біля Ко-Ронга. 6 травня 2013 року. Руки вгору — з настроєм тут усе зрозуміло.

Про Камбоджу ми подумали ще на тайському Ко-Чангу. Подумали десь пів години й почали планувати наступну країну. Довго розкачуватися цього разу не стали.

Кордон і місцевий транспорт

Із Таїланду ми перейшли в Камбоджу з боку Трату, в напрямку Кохконга. На кордоні були солдати, відчувалася якась напруженість. Нічого страшного з нами не сталося, але сама обстановка була не зовсім розслабленою.

До цього додавалося знання про минуле країни. За режиму червоних кхмерів у 1975–1979 роках тут відбувалися масові вбивства, переслідування й поневолення людей. І в мене виникала неприємна думка: а раптом хтось, хто тоді брав участь у насильстві, тепер стоїть навпроти мене на кордоні? Про минуле конкретних людей я нічого не знав. Це була моя асоціація, а не якась відома мені історія про прикордонника. Історичний контекст — ECCC.

Фотографувати там, наскільки я зрозумів, було не можна. А от місцевий транспорт після переходу все-таки потрапив у кадр. Мотоцикл, до нього причеплений візок із місцями для пасажирів. Дивишся й не відразу розумієш, як правильно називається ця конструкція, але для головного завдання — довезти людей — назва, очевидно, не потрібна.

Мотоцикл із пасажирським причепом у Кохконгу. 25 квітня. Сам прикордонний пункт у кадр не потрапив.

Далі, здається, автобусом поїхали в бік Сіануквіля. Приїхали в місто, а вже звідти на такому місцевому дирчику дісталися Отрес-Біч. І от там почалося дуже приємне життя.

Будиночок, який може зацікавити корову

Ми оселилися в бунгало прямо на пляжі. Виходиш із будиночка — перед тобою море. Можна одразу йти купатися. І сам пляж хороший, саме для купання.

Коштувало це щось зовсім смішне: чи чотири, чи п’ять, чи сім доларів на добу. За точну суму не ручаюся, але порядок був саме такий. Я ще знав про варіанти житла в Сіануквілі взагалі за долар. Ми жили дорожче. Можна сказати, дозволили собі бунгало біля самого моря.

Будиночок був із якихось рослинних матеріалів — чи пальмове листя, чи щось подібне. Точно з чого — не скажу. Зате була одна особливість: на пляж могла прийти корова й трохи поскубати наш будиночок. Коли житло подобається і тобі, і корові, просто подобається воно вам по-різному.

Вид із ресторанчика на пляжні бунгало. Отрес-Біч, 26 квітня, 09:46.

Поруч був ресторанчик із видом на ці бунгало. Ми тут забазувалися, працювали онлайн, закривали свої справи. Море від цього нікуди не зникало. Фрукти, овочі, морепродукти, пробіжка, свіже повітря — дуже непоганий побут. Мені ця обстановка прямо зайшла.

Ко-Ронг і умовний причал

З узбережжя ми їздили на Ко-Ронг. Така туристична поїздка на острів: пливеш на човні чи поромі, потім гуляєш серед зелені. Там ще якісь звірюшки лазили. Подробиці тієї прогулянки вже змішалися, але місце було красиве.

На фото, де я стою з піднятими руками, ми саме на воді біля острова. Чи то пливемо до нього, чи вже від нього — тут не буду робити вигляд, що пам’ятаю напрямок. Зате добре видно загальне ставлення до того, що відбувається: усе чудово.

Причал теж був чудовий. У своєму жанрі. Дуже умовний на вигляд: палі, настил, до якого підходять човни. Трохи стрьомно, але прикольно. Судячи з того, що кораблики до нього причалювали, свою роботу він виконував.

Острівний причал. 6 травня, 10:22. Конструкція без зайвого пафосу.

Поки плавали між островами, потрапили в шторм. Не в такий, де починається боротьба за виживання. Просто справжній неприємний штормик: море вже не виглядає так безтурботно, як на ранкових фотографіях. Ще один досвід у колекцію.

Темна хмара над затокою. 6 травня, 17:46.

Автобус, у якому треба лягати

Пляжна частина подорожі зайняла в нас, здається, десь із пару тижнів. Пожили біля моря й вирушили до Сіємріпа, звідки вже зручно їхати до Ангкора.

Добиралися нічним автобусом. Але замість звичайних сидінь у ньому були ліжка. Заходиш в автобус і їдеш лежачи. Дорога, наскільки пам’ятаю, годин на дев’ять-десять, рух не дуже швидкий, тому рішення виглядає цілком розумним. Сіли, лягли, заснули. Прокинулися — Сіємріп. Цікавий спосіб переїзду, який не вимагає всю ніч придумувати, куди подіти ноги.

Сам Сіємріп мені теж сподобався. Таке атмосферне туристичне містечко, з дерев’яними кафешками й підписами мандрівників, які побували тут раніше. Подробиць міського маршруту не відтворю, але це відчуття азійської автентичності залишилося. Прикольне місце, щоб переночувати, а потім вирушити в напрямку Ангкор-Вата.

Ангкор на світанку

В Ангкор-Ват ми приїхали на сході сонця. Вежі, вода, ранкове світло — і все це якесь магічне. Дуже красиве місце. Тут справді пахне історією, навіть якщо не намагатися негайно запам’ятати всі дати й імена.

Світанок в Ангкор-Ваті. 12 травня 2013 року.

Ангкор-Ват звели у XII столітті за царя Сур’явармана II як храм Вішну. А весь Ангкор — це значно більше за один храм: залишки столиць Кхмерської імперії різних часів, храми, водойми й дороги між ними. APSARA — Ангкор-Ват, UNESCO — Ангкор.

На стінах — цілі історії в картинках. Сюжети «Рамаяни» й «Махабхарати», міфи, царські сцени. Кам’яні рельєфи можна роздивлятися дуже довго. Не всі вони розповідають буквальну історію Камбоджі. Про рельєфи — APSARA.

Ми там обходили все і з одного боку, і з іншого, і навколо. Ангкор-Ват — це був прям вогонь.

Деталь кам’яного рельєфу в Ангкор-Тхомі. 12 травня.

Обличчям до кам’яного обличчя. Архівний кадр без точної дати й локації.

Ще трохи пляжного життя

19 травня — знову море: ми ще на узбережжі Сіануквіля. Дні з фруктами, роботою онлайн та пляжним життям не вклалися в одну коротку зупинку.

Фрукти, кеш’ю та чай. Сіануквіль, 19 травня.

Собака на терасі біля пляжних будиночків. 19 травня.

Стрільбище

У Камбоджі ми ще їздили постріляти. На стрільбищі пропонували варіанти аж до базуки, гармати й пострілу з танка. Принаймні саме такий асортимент мені запам’ятався. Це не означає, що я випробував його весь. Нашу поїздку найкраще ілюструє фото з автоматом.

Пам’ять про загиблих

Побували ми й у меморіалі Чоенг-Ек поблизу Пномпеня. За червоних кхмерів тут страчували й ховали людей, зокрема в’язнів S-21. Про меморіал.

Мені запам’яталися ґрунтові доріжки, якими ходять відвідувачі. Із землі під ними стирчали людські кістки. В іншій частині меморіалу був старий порваний одяг людей, яких тут убили. Це те, що я побачив на місці й що залишилося в пам’яті.

Меморіальна ступа Чоенг-Ек. 24 травня, 11:41.

У Пномпені ми побували в музеї геноциду Туол-Сленг. Це колишня в’язниця S-21: за червоних кхмерів шкільні будівлі перетворили на місце ув’язнення, допитів і катувань. Колишні класи розділили на камери для в’язнів. Історія музею Туол-Сленг.

Дерев’яні камери колишньої в’язниці S-21. Туол-Сленг, 24 травня, 14:07.

Мотобайки й «Лексуси»

Пномпень запам’ятався ще й страшенним трафіком. Їдеш вулицею — навколо мотобайки, скутери й «Лексуси». Потім знову мотобайки. І знову «Лексус». У моєму тодішньому сприйнятті це була дуже дорога, мало не виняткова машина, а тут вони раз у раз траплялися серед потоку.

Які саме моделі — не візьмуся визначати. Мене вразило саме сусідство: країна здавалася дуже бідною, а дорогих машин на вулицях помітно багато. Контраст між заможними й дуже бідними людьми кидався в очі. У мене це пов’язувалося і з корупцією, але по машині, звісно, не визначиш, як її власник заробив гроші. Це моє враження від міста, а не підрахунок чужих статків.

Вечірній рух у Пномпені. 24 травня, близько 18:20.

Ще залишився в пам’яті палац: помаранчево-червоні дахи, характерні форми, камбоджійські прапори.

Павільйон Чанчхая біля Королівського палацу. Пномпень, 24 травня, 18:22.

Кава з птахом на пінці. Пномпень, 25 травня.

А далі ми полетіли з Пномпеня в Куала-Лумпур. На цьому наша камбоджійська частина подорожі закінчилася.