Майдан і Межигір’я: зима, яка змінила Київ
Листопад 2013 — березень 2014

Я жив тоді майже в самому центрі Києва, на Басейній. Майдан і Хрещатик були зовсім поруч: тут був мій банк, тут були ресторанчики, куди я ходив їсти. Звичайні місця, повз які проходиш щодня і навряд чи думаєш, що зовсім скоро вони стануть місцем історичних подій.
Коли почався Майдан, туди пішли мої друзі й знайомі. Я теж вирішив пройтися і подивитися, що відбувається. На той час я вже багато подорожував, виріс у незалежній Україні й відчував себе європейцем. Тому новина про те, що уряд зупинив підготовку до підписання угоди з Європейським Союзом, викликала в мене відчуття: щось іде не туди.
На Майдан я йшов за власним бажанням. Мені ніхто нічого за це не платив, я просто хотів бути там, побачити людей і відчути атмосферу.
Перші дні
Люди стояли під стелою Незалежності, слухали виступи, обговорювали новини. Були українські прапори, обличчя розмальовані синім і жовтим. 24 листопада серед людей була людина з плакатом англійською: «Ukrainians choose the EU».

Ми прогулювалися й у бік Кабміну. Дорогу перекрили силовики, а в кількох вікнах будівлі горіло світло. Було незвично бачити, як знайомі вулиці навколо мого дому поступово змінюються.
Людей ставало більше. Вони збиралися і біля пам’ятника княгині Ользі, співали пісень, приносили прапори. З різних регіонів привозили їжу, усіх безкоштовно годували. Ми навіть заходили скуштувати, що там приготували. У цьому було щось дуже живе: незнайомі люди збиралися разом і підтримували одне одного.
Після розгону протестувальників у ніч на 30 листопада людей у центрі стало значно більше. 1 грудня від університету Шевченка до Майдану йшов суцільний потік людей із плакатами. Тисячі й тисячі людей.

На площі стояв каркас новорічної ялинки. Його так і не встигли прикрасити як звичайну ялинку: натомість на ньому з’явилися українські прапори й різні написи. На сцені виступали люди, співав Святослав Вакарчук. Був там і Віталій Кличко.

Майдан почав жити своїм життям. Люди облаштовували простір, готували їжу, ночували в центрі міста. Я заходив усередину будівлі міської адміністрації на Хрещатику: на стінах були плакати, люди там перебували й спали. Мене вражало, наскільки все було самоорганізовано.

Напроти Бессарабського ринку раніше стояв пам’ятник Леніну. У грудні його вже не було — залишився постамент із прапорами. Для мене це був символ радянського минулого, яке залишали позаду.

Я часто приходив на Майдан, гуляв біля ялинки з прапорами, був там і в касці. Серед людей були й бабусі в українських хустках.








А 21 грудня ввечері я знову зайшов спробувати їжу з польової кухні. Годували всіх, і загальний настрій тоді був піднесений.
Після цього я полетів до Америки. А коли повернувся до Києва, Майдан уже був зовсім іншим.
Повернення
18 лютого я знову прийшов у центр. На Грушевського були барикади, горіли шини. Я підійшов подивитися, що відбувається. Там стояв вінок із написом «Герої не вмирають» і портрети трьох людей. Перші загиблі вже були ще в січні.


Тоді мені було важко зрозуміти, до чого все йде. Не вірилося, що тут, у центрі Києва, можуть убивати людей.
Найтрагічніші події розгорнулися 18–20 лютого. Масові розстріли на Інститутській сталися 20 лютого. А 21-го я знову був на Майдані. Через площу проносили труну із загиблим. Поруч стояв обгорілий Будинок профспілок. Там, де загинули люди, запалили свічки й огородили ці місця.







На одній зі стін був напис: «Цей народ непереможний». Навколо були квіти й свічки. Усе це вже зовсім не нагадувало перші дні, коли ми приходили просто побачити, що відбувається, і пробували їжу на польових кухнях.

Межигір’я
22 лютого ми вирішили поїхати до Межигір’я — подивитися на резиденцію Януковича. Вийшла ціла пригода.
Ми взяли таксі в напрямку Нових Петрівців, але на під’їзді потрапили у величезний затор. Людей їхало й ішло дуже багато. За кілометр чи два до місця ми зрозуміли, що далі таксі просто не проїде. Вийшли й пішли пішки разом з усіма.
Люди навколо раділи. Було відчуття перемоги, хоча ще ніхто не знав, що буде далі. Перед входом хтось топтав прапор Партії регіонів. Інші стояли біля воріт і на паркані; на воротах висів напис: «Люди!!! Не знищуйте докази свавілля!».

Потрапити всередину через головний вхід не вийшло. Але ми ж ніколи не здаємося! Ми знали, що люди якось туди проходять, і вирішили обійти територію. Ходили, ходили — і нарешті знайшли дірку в паркані. Через неї й потрапили всередину.

А там — ціле маленьке паркове містечко. Берези, доріжки, озера, містки й величезна набережна, якою можна гуляти годинами. Ми ходили територією, фотографувалися біля містків і розглядали все навколо.




Потім натрапили на зоопарк. У клітках сиділи різні фазани, зокрема золоті. Я дивився на це й думав: ого, так ось як жив президент бідної країни.

Біля набережної стояв корабель, схожий на галеон. Гарний, незвичний — і прямо посеред цієї резиденції. Усередині було багато алкоголю, який, як я зрозумів, дарували Януковичу. А ще я побачив пляшки іменної горілки з його портретом. Хтось зробив президенту персональну горілку. Це мене тоді розсмішило.




Ми продовжували гуляти до темряви. До великої дерев’яної будівлі так і не дійшли. Потім вибралися з території й поїхали назад до Києва.

Знову на Майдан
Повернувшись, ми знову потрапили на Майдан. Там усе ще було багато людей. Частина історії завершилася: Янукович залишив владу, і люди раділи тому, що сприймали як перемогу. Але поруч були квіти, вінки й свічки — нагадування про ціну, яку за це заплатили.
Попереду залишалося багато невідомого. Що буде далі з країною, хто й як нею керуватиме? Тоді ми ще не знали відповідей.
Я ще повертався на Майдан. 26 лютого там усе ще були квіти й вінки, а 5 березня побачив дерев’яну скульптуру Шевченка, яку там вирізьбили.

За ці місяці Майдан змінився до невпізнання. Спочатку прапори, пісні й польові кухні, потім барикади й дим, а далі свічки та прощання із загиблими. А наступного дня ми вже йшли в Межигір’я, шукали дірку в паркані й дивувалися фазанам та пляшці горілки з президентським портретом.
Усе це я бачив у своєму місті, на вулицях, якими звик ходити щодня.