Нью-Йорк: свобода, гроші й усе, що між ними
16–18 січня 2014 року
Перші дні в Нью-Йорку я переважно впізнавав місто. Ось хмарочос із фільмів, ось жовте таксі, ось та сама вулиця. Потім захотілося придивитися: що стоїть за цими картинками? За статуєю, яка зустрічає кораблі. За біржею, котра для мене вже кілька років була не просто назвою. За картинами, на які люди приходять дивитися через століття.
Утім, почав я не з філософії. Почав із того, як підпливти до Статуї Свободи й не ускладнити собі життя.
До Свободи на поромі
Нью-Йорк без Статуї Свободи для мене був би приблизно як Париж без Ейфелевої вежі. Можна, звичайно, але навіщо? Варіантів дістатися до неї виявилося достатньо. Висаджуватися на острові я не збирався: хотів побачити зблизька, подивитися на місто з води, відчути цей простір. Для цього підійшов Staten Island Ferry: від термінала Whitehall на Манхеттені до St. George на Стейтен-Айленді.

Коли пором відходить, Манхеттен поступово збирається в одну картинку. На вулицях бачиш окремі будинки, постійно задираєш голову, а з води перед тобою вже цілий ліс хмарочосів. Порт, кораблі, масштаби. Є в цьому щось дуже потужне: місто не просто красиве, воно працює.

Небо було таке, ніби дощ уже майже домовився з нами про зустріч. Але поки трималося. А потім наблизилася вона. Стоїш на поромі, дивишся на знайомий силует і ловиш ті самі мурашки: картинка, яку бачив усе життя, раптом стає реальною.

Для мене ця статуя була передусім про можливість почати заново. Люди перетинали океан, залишали звичне життя й приїжджали в країну, де сподівалися збудувати інше. Не всіх чекала історія успіху. Але сама можливість такої історії багато важила.
Через сусідній Елліс-Айленд справді пройшли, наприклад, Макс Фактор, який згодом створив відомий косметичний бізнес, та Ірвінг Берлін, майбутній композитор, який прибув до Америки п’ятирічним хлопчиком. За великими іменами теж колись стояли люди з багажем, документами й дуже невизначеним майбутнім. Від цього символ свободи стає для мене цікавішим, а не менш величним.

На Стейтен-Айленді історична частина прогулянки ненадовго поступилася піці. Біля піцерії був Дон Корлеоне з пропозицією, від якої неможливо відмовитися. Тільки цього разу пропонував піцу. Досить переконливий маркетинг, особливо коли ти голодний.

Поїли й повернулися на пором. Окремої великої експедиції Стейтен-Айлендом у нас не було. Зате зворотний шлях знову дав подивитися на Манхеттен із води. Іноді найкраща частина маршруту вже включена в дорогу назад.

Брайтон-Біч: через океан до «Домашньої кухні»
Повернувшись, поїхали метро на Брайтон-Біч. Із нью-йоркськими підземними маршрутками я вже трохи розібрався. Тепер хотілося побачити район, про який стільки чув: Америка, де можна раптом опинитися посеред дуже знайомих слів, магазинів і смаків.
Спочатку вийшли до Атлантики. Це була моя перша зустріч із нею, як я тоді й записав. Не перший океан у житті, але перша Атлантика. Після щільного Манхеттена цей відкритий простір був окремим задоволенням. Вода, берег, небо, довгий променад. Я, судячи з фотографій, вирішив виразити задоволення всім тілом.


Трохи потанцювати, трохи пострибати. Серйозна культурна програма дорослої людини біля океану.

Сам район викликав дивне відчуття. Червона цегла, американські вулиці, зовсім інший масштаб міста, а вивіски й асортимент ніби переносять у знайомий світ кінця вісімдесятих чи початку дев’яностих. Це було саме моє враження, не характеристика людей, які там живуть. Начебто частину дому колись перевезли через океан, а далі вона продовжила жити своїм життям.

Зустрілася й цілком американська побутова деталь: пральня самообслуговування. Ряди машин, люди чекають на свої речі. Для когось звичайний день прання, а я роздивляюся, як тут усе влаштовано. Сам нічого прати не заходив, туристичний інтерес поки перемагав господарський.

Потім знайшлася «Домашняя кухня». Ось це вже зрозуміло без пояснень. Після всіх хмарочосів і портів раптом стоїш у Нью-Йорку перед меню, яке не потрібно перекладати.


Далі був «Золотой ключик». Назва така, що до неї навіть не треба звикати. Брайтон узагалі добре вмів скорочувати культурну дистанцію.

А в магазині побачив ніжинські помідори, які любив і в Україні. От ти перетнув Атлантику, добрався до Нью-Йорка, а помідори, виявляється, теж не сиділи на місці.

Поруч «Росинка», знайомі пляшки мінеральної води, «Поляна Квасова». Не якісь спеціально організовані декорації для ностальгії, а звичайні товари на полицях. Дивно й тепло бачити такі дрібниці так далеко від дому.


Місто знову додає гучності
Дорогою назад у метро грали музиканти. Мелодійна музика, флейти, зовсім інший настрій посеред переходу. Я не знав, звідки вони й яка в них історія. Просто зупинився послухати. І подумав, що десь така музика могла б бути окремою подією, а тут вона зустрічає тебе між поїздами.

Повернулися на Таймс-Сквер. Після океану й «Домашньої кухні» це було як увімкнути всі екрани світу одночасно. Я ще й приміряв маску черепашки-ніндзя. Нью-Йорк поступово розширював мій гардероб у правильному напрямку.

Навколо хтось поспішав, хтось сміявся, хтось фотографувався, хтось явно був тут у справах. Різні мови, обличчя, темпи. Мені подобалося відчуття, що тут усе відбувається одночасно. Не обов’язково ти розумієш, що саме. Але здається, що опинився дуже близько до центру подій.

Парк, Аліса й український прапор
Наступного дня знову пішли до Центрального парку. Його не дуже виходить закрити одним відвідуванням, та й навіщо закривати? Після міського руху приємно просто сісти на лавку й ненадовго перестати виконувати туристичний план.

Правда, спокійно сидів я недовго. Знайшлася «Аліса в Країні Див», і я заліз до неї на скульптуру. Композицію Хосе де Кріфта встановили тут 1959 року як подарунок дітям міста. Дітям, очевидно, різного віку. У Країну Див я вписався без особливих труднощів.

А неподалік раптом побачив український прапор. Не очікував, і від цього було ще приємніше. Це Український інститут Америки, а не посольство: красивий будинок на П’ятій авеню, поруч американський і наш прапори. У великому чужому місті така знахідка відразу стає трохи особистою.


Метрополітен: що від нас залишається
До Метрополітен-музею я дуже хотів потрапити. Один із найвідоміших музеїв світу, величезна колекція, різні епохи й культури під одним дахом. Мені подобалося не просто дивитися на красиві речі, а пробувати зрозуміти людей, які їх створили й серед яких вони існували.
Почався цей рух крізь час із Єгипту. Статуї, обличчя, символи, знайомі з книжок форми. Тільки тут перед тобою не ілюстрація. Між тобою й людиною, яка це зробила, тисячі років, а сама річ стоїть поруч.

Храм Дендур виглядав особливо незвично: справжній давньоєгипетський храм усередині сучасного музейного простору. Навколо зовсім інше місто, інший континент, інше життя. А він тут.

Далі змінювалися зали, інтер’єри, меблі. У таких кімнатах цікаво роздивлятися не лише майстерність, а й уявляти побут: який вигляд мало чуже «вдома» задовго до нашого.

Золота лучниця теж привернула увагу. Це «Діана» Оґастеса Сент-Ґоденса, не антична статуя, хоча образ звідти. Її більша попередниця колись була флюгером на старому Madison Square Garden. У Нью-Йорку навіть музейна богиня може виявитися пов’язаною зі спортивною ареною.

Біля обладунків надовго завис. Лицарі, кінські обладунки, зброя. Видно, скільки майстерності вкладали в речі, від яких буквально залежало життя. І скільки уваги приділяли тому, щоб захищена людина ще й виглядала переконливо.

У японських обладунків зовсім інша естетика. Та сама базова задача, але інша культура, форми, деталі. Дивишся на самурайський обладунок і розумієш, чому ці образи так добре пережили свою епоху.

«Громадяни Кале» Родена зупиняють уже не оздобленням. Шестеро людей, які за сюжетом історії погодилися віддати себе в заручники заради свого міста під час облоги 1347 року. Не переможці в парадних позах, а люди перед важким рішенням. Скульптура значно пізніша за саму подію, але напруга в ній читається без підручника.

У цій музейній прогулянці з’явився й єгипетський обеліск, відомий як «Голка Клеопатри». Сам він стоїть зовні, у Центральному парку. Назва трохи збиває з пантелику: обеліск набагато старший за Клеопатру, його створили за Тутмоса Третього. У Нью-Йорку він опинився 1881 року. Місто ще й уміє збирати навколо себе дуже різні часові масштаби.

А потім я стояв перед автопортретом Ван Гога в солом’яному капелюсі. Художник дивиться з картини, я дивлюся на нього. Досить проста ситуація, якщо не думати про те, скільки всього між нами вмістилося.

Саме після таких зустрічей виникло питання, яке я тоді й записав: якою має бути моя діяльність, щоб через сотні років від неї залишився слід? Не обов’язково портрет у музеї. Але щось, що продовжує працювати, викликати емоцію, бути потрібним людям, яких я ніколи не зустріну.
Я дивився на художників і намагався зрозуміти, чому одних пам’ятають, а інших ні. Для себе виділив кілька речей. По-перше, здатність говорити про щось зрозуміле й важливе для людини. По-друге, майстерність, яка з’являється не від одного натхненного вечора, а від постійної роботи. І ще сміливість робити по-своєму, не лише повторювати те, що вже прийнято.
Це не була знайдена в музеї формула безсмертя. Швидше мої запитання до себе. Я тоді багато думав і про власні інтернет-проєкти, про сильну команду, програмістів, дизайнерів, про якість того, що роблю. А тут люди своїми роботами без жодної презентації підняли планку розмови.
Волл-стріт: із торгового екрана на вулицю
Наступного дня поїхав у фінансовий район. Для мене це була не просто ще одна відома локація. Я торгував американськими акціями, зокрема на NYSE та Nasdaq, з 2009 року. Робити це з України тоді було не таким звичним заняттям. Тому Волл-стріт мала дуже конкретне значення: назви, котирування, компанії й ринок, за якими я стежив на екрані, раптом отримали адресу, фасади й тротуар під ногами.
У Музеї американських фінансів на Волл-стріт, у колишній будівлі Bank of New York, знайшлася ще й можливість кар’єрного зростання. Сів у крісло голови ФРС. Нарешті робота відповідно до амбіцій. Щоправда, крісло було частиною музейної реконструкції, тож відсоткові ставки того дня залишилися в безпеці.

В іншому експонаті спробував зупинити кулю. Це історія дуелі Аарона Берра й Александра Гамільтона 1804 року. Гамільтон, перший міністр фінансів США, отримав смертельне поранення. Дивне сусідство: людина, яка допомагала будувати фінансову систему країни, і настільки особистий, фізичний фінал політичного конфлікту.

Далі роздивлявся старі цінні папери. Сертифікати акцій, назви компаній, підписи, оформлення. Коли звик бачити позицію цифрою в терміналі, цікаво згадати, що право на частку бізнесу колись мало ще й таку матеріальну форму. Це був документ, який можна потримати в руках, а не лише рядок на екрані.

Особливо зачепили експонати про біржові крахи. Тікерна стрічка 1929 року: інформація про ринок буквально виходила з апарата на папері. Сьогодні ти нервуєш, якщо котирування затрималося на мить. А тут зовсім інша швидкість передачі тієї самої людської тривоги.

На газеті від 25 жовтня 1929 року був заголовок «Stock Market Crisis Over». Біржова криза завершилася. А інша газета тієї самої дати повідомляла: «Billions Lost in Wall St. Debacle». Мільярди втрачено в біржовому обвалі. Один день, два дуже різні заголовки. Це після «чорного четверга», але ще до «чорного вівторка». Дивишся на ці заголовки, уже знаючи продовження, і дуже добре відчуваєш різницю між упевненим заголовком та впевненістю, на яку справді можна спертися.

Крах 1929 року не пояснює всю Велику депресію одним падінням біржі. Спад уже почався, потім його поглибили банківські паніки й інші проблеми. Але для ринку це один із найважливіших уроків того, що буває, коли ціни, кредит і довіра починають руйнуватися разом.
Звідси цікаво дивитися й на правила. Закон про цінні папери 1933 року закріпив вимоги до розкриття суттєвої інформації при публічному продажі паперів і протидії шахрайству. Закон 1934 року створив SEC та основу нагляду за біржовою торгівлею й ринковими маніпуляціями. Це різні рівні: що компанія повинна розповісти інвестору і за якими правилами потім торгується її папір. Закони відтоді змінювалися, але ці основи залишилися.
Жодне з таких правил не обіцяє, що акції не впадуть. І не повинно. Ризик бізнесу й рух ціни нікуди не зникають. Але є принципова різниця між ризиком, який ти береш на себе, та грою, де від тебе приховали важливу інформацію або підтасували правила.
Поруч газета про «чорний понеділок» 1987 року. Dow Jones утратив за день 22,6 відсотка. Не за рік. За день. Ринок час від часу нагадує, що красивої моделі в голові недостатньо, щоб контролювати все, що може статися.

Були й старі торгові технології, і пояснення жестів, якими трейдери NYMEX передавали заявки в торговому залі. З боку це може виглядати як дуже емоційна суперечка. Усередині системи кожен рух має значення. Інтерфейс до появи звичного нам інтерфейсу.

На музейному екрані державного боргу США світилася сума близько 17,3 трильйона доларів. Не дуже зручне число для уяви. Тут уже йшлося не про окрему угоду чи компанію, а про масштаб державних запозичень. Борг сам по собі ще не пояснює стан економіки: важливі й вартість його обслуговування, й доходи, й довіра кредиторів. Але на екрані така кількість цифр усе одно справляє враження. Поруч була цитата про борг, підписана ім’ям Александра Гамільтона. Того самого, чию історію я щойно зустрів біля фігури Берра. Музей несподівано замкнув коло.

Після музею вийшов до Нью-Йоркської фондової біржі. Ось вона. Я не потрапив усередину торгового залу, просто стояв перед будівлею, але для мене й цього було достатньо, щоб відчути мурашки. Кілька років працюєш із цим ринком на відстані, а тепер можеш прийти до одного з його найвідоміших місць.

Звісно, ринок не вміщується в один фасад. У 2014 році NYSE вже поєднувала електронну торгівлю з роботою людей у залі. Мій ордер на екрані не обов’язково означало, що хтось саме тут біжить із папірцем. Але символи працюють. Для мене ця будівля була одним із місць, де особливо відчувається пульс фінансового світу.
Поруч Федеральний резервний банк Нью-Йорка. Під ним зберігається золото, причому банк переважно виступає зберігачем, а не власником: це золото урядів, центральних банків і міжнародних офіційних установ. Масштаб уже зовсім інший, ніж вітрина з красивими зливками. Після музейного крісла голови ФРС можна було б ще уявити себе інспектором запасів. Але перевірку золота я залишив у межах цієї уявної кар’єри.

На самій Волл-стріт хотілося ще трохи побути. Не тому, що вулиця магічна й після прогулянки угоди стають прибутковими. Просто мені було важливо фізично опинитися в місці, яке давно існувало в моєму професійному світі.

І, звичайно, бик. «Атакуючий бик» Артуро Ді Модіки з’явився як символ сили й відновлення після краху 1987 року. Спочатку скульптуру самовільно поставили біля біржі, а згодом вона опинилася біля Bowling Green. Не зовсім типовий спосіб погодження міського мистецтва, зате результат усі знають.
Бики на ринку ставлять на зростання, ведмеді на падіння. Одне з імовірних джерел назви «ведмеді» пов’язують із продажем шкури ще не впійманого звіра: спочатку продаєш те, чого ще не маєш. Роги вгору й лапа вниз добре допомагають це запам’ятати, хоча не варто плутати з доведеною історією походження назв. Мені особисто приємніше заробляти на тому, що щось росте. Це не скасовує інших інструментів, просто такий рух ринку мені ближчий. Тож фотографія з биком була цілком логічною.

Місце, де цифри знову стають людьми
Після фінансового району пішли до меморіалу 11 вересня. Тут уже зовсім інший стан. Замість обговорювати масштаб грошей, стоїш перед масштабом втрати.
У пам’яті залишилися великий простір, огорожі, будівництво навколо й відчуття відсутності там, де колись стояли вежі. Сам меморіал із двома басейнами на їхньому місці вже існував. Але район у січні 2014 року ще змінювався, і це теж було видно.

У терактах 11 вересня 2001 року загинули 2 977 людей, не рахуючи нападників. Реакція вийшла далеко за межі Америки: солідарність багатьох країн, перше застосування п’ятої статті НАТО, подальша війна в Афганістані. Величезні історичні наслідки. Та в цьому місці спочатку думаєш не про геополітику.
У сусідній експозиції роздивлявся фрагмент уламка з отвором ілюмінатора. Такі речі вже не схожі на телевізійний кадр. У них є матеріальність, яку важко відсунути від себе.

А потім фотографії загиблих. Багато облич. Кожне колись було не частиною статистики, а окремим життям: роботою, близькими, планами на вечір. Перед такою стіною не дуже хочеться щось розумне сказати. Хочеться трохи помовчати.

Вечір у Chicago
Увечері в нас були квитки на Chicago в Ambassador Theatre. Перехід від меморіалу до театру не складався в якусь акуратну мораль. Просто один день у великому місті вмістив дуже різні переживання.

Знімати саму виставу не можна було, тому залишилися фотографії залу й те, що запам’яталося. А запам’яталося сильно. Актори працювали з такою віддачею, що я сидів із мурашками. Голоси, рух, ритм, точність. Те, як вони тримають зал, як одна сцена переходить в іншу.
Я розумів далеко не всю англійську. Але інтонація, емоція, пластика часто говорили швидше, ніж я встигав перекладати. Не було відчуття, що через пропущене слово ти випав із того, що відбувається. Навпаки, тебе тримали всередині.

До цього я не бачив нічого, що справило б на мене саме таке театральне враження. Після музейних роздумів про майстерність тут уже не треба було її пояснювати. Люди виходили на сцену й робили свою роботу так, що ти фізично відчував її силу. Ось заради цього й хотілося потрапити на Бродвей.
А далі на нас чекала Філадельфія. Після Нью-Йорка з його темпом, біржею й хмарочосами хотілося побачити інше історичне серце Америки: місто, де в Independence Hall ухвалили Декларацію незалежності й підписали Конституцію США. Від символу свободи в гавані до місця, де цю свободу намагалися оформити в правила спільного життя.