Шрі-Ланка 2012: ще один вимір і душ від слона

Хіккадува: від вентилятора до океану

Добираємося через Дубай. 27 жовтня пишу турагенту, що ми вже тут і чекаємо на пересадку до Коломбо. Знайшли, як організувати все максимально дешево.

Прилітаємо ввечері й їдемо в якийсь готель. Здається, на одну ніч. Усередині ліжко, вентилятор, двері. Ще умивальник. От тепер, мабуть, повний перелік.

Стрьомний готель. Але це теж досвід, просто не той, який хочеться розтягувати на всю відпустку.

Зранку швидко снідаємо й вирушаємо в напрямку Хіккадуви. І потрапляємо в затор. Довгий, ґрунтовний, без видимого бажання закінчуватися. Їдемо годин п’ять, шість, а може, й сім. У такому русі вже не дуже важливо, скільки там лишилося кілометрів. Важливіше, чи взагалі щось попереду ворухнеться.

Океан доведеться трохи почекати.

Зате в Хіккадуві оселяємося прямо біля пляжу. Навіть не в готелі, а в такому автентичному гестхаусі на першій лінії. Ми на другому поверсі, а внизу пісок і вода, буквально за кілька метрів.

Ось це вже зовсім інша розмова.

Дивишся назовні: голубий-голубий океан, рибальські човни, пляж. Після першої ночі з вентилятором і довгої дороги така зміна декорацій особливо приємна.

Першого листопада з’ясовується ще одна дрібниця: я забрав із собою ключі з дому. Тепер удома потрібні дублікати, і це питання доводиться вирішувати зі Шрі-Ланки.

Ключі теж захотіли до океану. Їм, на відміну від людей, не треба було купувати квиток :)

У Хіккадуві плаваємо, їздимо на екскурсії, вибираємося в різні боки. Тут же знаходжу школу дайвінгу, де можна пройти курс PADI.

І думаю: а чому б ні?

Це ж відкриває купу нових варіантів для подорожей. Можна їхати в іншу країну не тільки за містами, пляжами й горами. Можна ще й пірнати.

Довго розгойдуватися не хочеться. До біса все, бери й роби. Іду вчитися в Dive Sites Lanka.

Теорії вистачає: книжка, уроки, навчальні відео. Але сидіти над нею доводиться на пляжі. Поїв морепродуктів, які щойно виловили з океану, випив мангового соку — тепер вивчаєш, як у цей океан правильно занурюватися.

Для навчання місце підозріло хороше. Настільки, що теорія навіть не виглядає покаранням за бажання поплавати з аквалангом.

Школа в сусідній будівлі: від книжки переходиш до заняття чи відео, потім знову на пляж. Такий розклад мені підходить.

Пляж і дайв-школа — тільки частина нашого життя на острові. Вибираючись за межі Хіккадуви, відкриваємо зовсім іншу Шрі-Ланку. Навіть дорога тут стає пригодою.

Острів поза пляжем

У поїзді замість простору пляжу — старий тісний вагон і купа народу. Умовно кажучи, люди сидять одне в одного на головах, а між ними ще якось проходять продавці місцевої їжі. Усе дуже дешеве, але на вигляд не все викликає бажання негайно провести дегустацію.

Навколо двіжуха. Хтось дивиться у вікно, хтось визирає назовні. Поїзд їде повз схили й обриви, і часом здається, що край аж надто близько. Дивишся вниз — красиво. Дивишся, наскільки близько ми до цього «вниз», — уже трохи стрьомно.

Потім з’являються мости, знову зелень, нові краєвиди. Один із мостів нагадує старий римський акведук: такі арки, така краса навколо. Хочеться все роздивитися й сфотографувати.

Комфорт тут специфічний. Зате автентичності вистачає на весь вагон. Попри тісноту й близькі обриви, поїздка мені страшенно подобається.

А 10 листопада пробую транспорт, із якого вже зовсім інакше дивишся на ту саму зелень. Сідаю на слона.

Ідемо серед зелені, різними доріжками, повз рисові поля й зарості. З висоти все виглядає прекрасно, але роздивлятися треба не лише краєвид. Іноді прямо на тебе насувається гілка.

Слон іде собі далі, а ти ухиляєшся. В один бік, потім в інший. Виявляється, пасажир тут теж має трохи працювати.

Як досвід — дуже красиво й прикольно. Як транспорт на далекі відстані — у мене вже є зауваження. Незручно, повільно, а ще в слона можуть бути власні побажання щодо напрямку. Не знаю, як люди так далеко їздили. Хоча я, звісно, порівнюю з машинами й літаками. Не зовсім чесна конкуренція для слона.

Зі слонами на острові знайомимося в різних місцях. У Піннавалі їх ціла компанія: дорослі, малі, багато слоненят. Стою на їхньому тлі — ось тут дуже хочеться фотографію на згадку. Звичайним міським фоном таке не назвеш.

А найвеселіший епізод зі слоном відбувається у воді. Я сиджу зверху, слон набирає воду в хобот і поливає мене.

Природний душ, якого я не замовляв.

Ти в річці, під тобою слон, і цей слон щойно вирішив тебе помити. Дуже незвична конструкція душової кабіни, але один із найприкольніших душів у моєму житті. Від такого обслуговування важко залишитися байдужим :)

А в Канді змінюється навіть повітря.

Канді, Сігірія й зелений острів

У Канді живемо в невеликому готелі десь у горах. Тут свіжо, навіть прохолодно. Після пляжного життя різниця добре відчувається: наче ненадовго потрапив в іншу Шрі-Ланку.

Гуляємо містом. Цікава архітектура, вода, зелень. Біля озера годуємо рибу, і ось це для мене справді новий досвід.

Кидаєш щось у воду — і раптом звідти з’являється величезна зграя. Риби стільки, що здається, ніби її більше, ніж самої води. Усі борються за їжу, налітають одночасно, серед них трапляються різнокольорові.

Я думав, ми просто трохи погодуємо риб. А тут цілий підводний натовп із дуже хорошою реакцією на обід.

11 листопада заходимо до храму Зуба Будди. Усередині дуже красиво. Квіти, підношення, люди, які приходять до святині й залишають пожертви. Заходимо до приміщення, де зберігається реліквія, роздивляємося все навколо. Саме краса тут найбільше й чіпляє: як це зроблено, як усе виглядає разом.

Але поруч із цим у мене виникає зовсім інше враження. На тлі бідності й людей на тук-туках особливо впадають в око дорогі автомобілі. Я запам’ятовую Range Rover та інші круті машини, які пов’язую з головними монахами.

І для мене ця картина виглядає як скам. Для одних віра — щось дуже важливе, для інших, здається, хороший заробіток. Дивишся на пожертви, на всю цю красу, на дорогі машини — й виникає відчуття, що красу використовують як воронку для чийогось збагачення.

Це моє враження від побаченого. Від нього храм не стає менш красивим. Краса залишається красою, навіть коли до того, як нею користуються, у мене багато запитань.

Гуляючи Канді, роздивляємося статую Будди за світлими завісами, квіти перед нею. Фотографуюся біля слона в музейній вітрині. Цей, на відміну від попереднього, нікуди мене не везе й водою не поливає.

Поруч мавпи сидять серед розсипаних рожевих пелюсток. Того ж дня потрапляємо й на військове кладовище: рівні ряди світлих надгробків, зелений газон, пальми, білий хрест.

Вечірні кадри 11 листопада зовсім інші: танцівники й музиканти на сцені, яскраві костюми, головні убори. У Канді поруч опиняються озеро, храм, кладовище й вистава. Пляжна Шрі-Ланка виявляється тільки частиною острова.

13 листопада їдемо до Сігірії, тієї самої Lion’s Rock. Величезна скеля посеред зелені. Дивишся знизу й уже приблизно розумієш, чим зараз займатимуться твої ноги.

Але до підйому затримуємося біля заклинача змій. Кошик, кобра, дудочка — уся ця знайома з картинок історія прямо перед нами.

Дивимося, фотографуємо, а потім я сам сідаю з дудкою. Ніби теж заклинач. Для фотографії вийшло переконливо; професію поки змінювати не планую.

Залишаємо чайові, перекушуємо й ідемо до скелі.

Це природна гранітна скеля, яка піднімається приблизно на 180 метрів над навколишньою місцевістю. Вона залишилася стирчати над рівниною, поки довколишні породи руйнувалися від ерозії. А наприкінці V століття цар Кассапа I влаштував тут свою столицю: зі спорудами на схилах і палацом нагорі. Про Сігірію — UNESCO, про походження скелі — NASA.

З місцем для краєвиду цар явно не прогадав. Із легким доступом для гостей, здається, не дуже переймався.

Піднімаємося сходами. Потім ще сходами. І ще. З кожним поворотом вид стає красивішим: внизу зелень, далі долини, навколо весь цей шрі-ланкійський простір.

Колись вхід тут проходив через величезного лева, спорудженого з цегли й штукатурки. Звідси й назва скелі. А нагорі залишилися руїни. У Сігірії роздивляюся старий басейн, каміння, сліди того, як тут усе було влаштовано. Саму скелю ніхто не насипав: люди використали природну висоту й добудували на ній свій світ.

Уявити всю цю роботу цікаво. Але найбільше мене зараз вражає те, що видно зверху.

Долини, дерева, зелень у всі боки. Магічний краєвид. Підйом довгий, зате з винагородою все чесно: що вище забираєшся, то більше хочеться зупинитися й подивитися навколо.

Зверху острів виглядає суцільною зеленню. Зблизька в неї зовсім різні масштаби: 14 листопада в ботанічному саду стоїмо серед великих заростей бамбука, стовбури тягнуться вгору. А чайні схили цікаві вже іншим — тут росте те, що вдома зазвичай бачиш тільки в пачці.

Цейлонський чай у нас знайомий, здається, всім. А я вперше бачу, як він росте. На фабриці роздивляємося, як його сортують; на плантаціях — самі рослини й зелені схили. Цікаво простежити цей шлях до знайомого вигляду.

15 листопада навколо плантації й густий туман. Поблизу рослини добре видно, а далі схил поступово губиться в білому. Стою на доріжці серед цієї зелені, фотографуємося. Гарно. У чаю, виявляється, непогане місце проживання.

Яла й океан: відчуття дослідника

У Ялі зелень уже змушує дивитися уважніше: там може хтось ховатися. 16 листопада їдемо на моє перше в житті сафарі.

Джип, жива природа навколо, а ти виглядаєш і намагаєшся побачити щось цікаве. Десь у кущах ворухнулося — уже дивишся туди. Попереду якась тварина — роздивляєшся. Прокидається дуже приємне відчуття дослідника: хочеться знайти, помітити, відкрити для себе.

Бачимо птахів, дрібних звірят, слонів. Є й такі, що одразу нагадують мені Ріккі-Тіккі-Таві. Роздивляюся їх із джипа: кожна така зустріч додає вражень.

Найсильніше враження — долина зі слонами.

Зелень, старі дерева, вода. Дивишся в один бік — слон. В інший — ще слон. Вони гуляють, приходять на водопій, довкола є й інші тварини. Ми стоїмо й дивимося хвилин двадцять.

І зовсім не хочеться швидше їхати далі.

Поруч водойма, дерева на протилежному березі, квітучі гілки біля води. Але головне тут навіть не окрема гарна картинка. Уся ця долина живе перед тобою: слони рухаються, хтось підходить до води, ти помічаєш щось нове. Стоїш у джипі й бачиш це так близько.

Слон у джунглях, слон у річці, слон у музейній вітрині — у цій подорожі їх уже було чимало. А тут зовсім інший кайф: знайти їх у живій природі, дивитися, як вони займаються своїми справами.

Яла стає одним із найкрутіших вражень від Шрі-Ланки.

Такий самий азарт є й в океанській пригоді. Із Матари вирушаємо на кораблі шукати кита. Тільки тут замість кущів — відкрита вода, і виглядати доводиться вже горизонт.

Шукаємо довго. А потім десь на горизонті помічаємо фонтан — той самий видих, за яким зрозуміло, що там кит. Не так, щоб роздивитися його зблизька: знайомство поки що на дуже великій дистанції.

Найбільше запам’ятовується саме пригода: поїздка, пошук, це відчуття, що десь там можна знайти таку величезну живу істоту. І ось вона справді там. Далеко, але від цього не перестає бути китом.

На південь їдемо й за зовсім іншою місцевою екзотикою — рибалками, які сидять на жердинах над водою. Спеціально вибираємося подивитися на них: тут це ціла визначна пам’ятка. Ми роздивляємося, фотографуємо, а вони ловлять рибу. Принаймні, як на мене, щось справді ловлять.

Бентота: можна просто йти

Узбережжя дає й інший ритм. Не треба весь час виглядати кита чи шукати новий досвід. У Бентоті живемо кілька днів, і тут мені цілком вистачає звичайної прогулянки. Для мене це один із найкрасивіших пляжів, які тільки можна уявити.

Ідеш по тій лінії, де хвилі зустрічаються з берегом. Вода по щиколотки: то приходить, то відступає. Під ногами чистий жовтий пісок. Дивишся вперед — пляж. Озираєшся — теж пляж. І в обидва боки його стільки, що здається, можна йти безкінечно.

Не треба спеціальної програми. Ось вода, ось пісок, ось я йду. Мене все влаштовує.

На березі рибалки й човни, уздовж узбережжя — пальми, широкий пісок, люди біля прибою. Дивишся, фотографуєш і знову йдеш тією лінією, де вода зустрічається з пляжем.

24 листопада переді мною темні скелі й прибій. Хвиля розбивається, вода біліє від піни, а за нею вже підходить наступна. На цій картинці немає ні човнів, ні людей. Просто океан, якому нічого додавати не потрібно.

За цю подорож океан для мене змінився. Він був краєвидом за вікном, місцем для плавання, простором, де ми шукали кита. А на моїй сертифікації PADI Open Water Diver стоїть дата 14 листопада. За нею — не лише пляжна теорія.

Практичних занять було багато. Спочатку басейн: плавали, занурювалися з аквалангом, освоювали спорядження. Тут і з’ясувалося, що захоплюватися дайвінгом із берега значно простіше, ніж спокійно виконувати всі вправи під водою.

Найбільше запам’яталося передавання того, через що дихаєш, — регулятора. Окремо знімали маску й училися прибирати з неї воду. На словах — звичайні пункти програми. Під водою вражень від них чомусь набагато більше.

Потім були іспити у відкритій воді. Плавай, виконуй вправи, показуй, що навчився. Усе успішно склав — і отримав свої дайверські права. Дуже кайфове відчуття: до звичайних напрямків подорожі додався ще один вимір.

Мені завжди подобалася «Одіссея Кусто». Дивитися, як він досліджує глибини, як рухається в цьому підводному світі. А тепер з’являється можливість самому хоча б трохи в нього зазирнути. Уже не тільки через екран.

У Ялі мені так подобалося виглядати тварин і відкривати для себе щось нове; біля Матари — шукати кита. А тепер для такого дослідження є ще й простір під водою. За це навчання я б узявся ще раз. Особливо з тією самою пляжною їдальнею.

А зараз можна просто стояти біля океану, дивитися на хвилі й нікуди не поспішати.

Ключі з дому теж, звісно, поподорожували. Наступного разу їх можна залишити вдома. Дайверські права краще взяти :)