Тіхуана: на вечір по той бік кордону
25 січня 2014
У Сан-Дієго після прогулянки в мене лишився вільний вечір. Можна попрацювати. Можна піти в ресторан. Можна взагалі посидіти вдома. А що, як зараз поїхати в Мексику? Американська віза в мене вже була, окрему мексиканську для цієї поїздки я не оформлював. Десь за пів хвилини вже було ясно, що вдома я не сидітиму. А ще хвилин за тридцять я стояв біля вказівника To Mexico.

От за це я й люблю такі дурнуваті незаплановані пригоди. Я не збирався до Мексики сьогодні вранці, не розписував собі, що там робитиму. Просто в якийсь момент серед нормальних варіантів на вечір з’явився ще один, і він мені сподобався більше за всі інші.
Дорога додому. Тільки не моя
У пішохідному проході люди йшли щільно, і просувалися ми повільно. Поки йшов, уявив собі, як для когось виглядає звичайний день тут. Прокинувся в Тіхуані, доїхав до кордону, відпрацював день у Сан-Дієго. Тепер переходиш назад, бо вдома у тебе своя вечеря і своє ліжко. А вранці все спочатку. Я цього дня міг обрати, куди мені піти розважитися, а для когось та сама черга просто частина дороги з роботи.

Ця дорога давно важлива для обох міст. Тіхуана веде відлік від 1889 року, коли земельна угода закріпила план поселення Сарагоса на території місцевого ранчо. Тепер, щоб із одного міста потрапити в інше, можна просто піти пішки. Для тих, хто працює по другий бік, це можливість заробляти, не виїжджаючи з дому. Для тих, хто заробляв на наркотрафіку, сусідство з Каліфорнією теж мало значення: по той бік був великий американський ринок.
У дев’яностих родина Арельяно Фелікс побудувала тут одну з найсильніших наркоорганізацій Мексики. Її так і називали, картель Тіхуани. Контроль над цією ділянкою кордону означав великі гроші, і за нього боролися різні угруповання. У матеріалах американської прокуратури за цією історією стоять викрадення, вбивства й підкупи. Бенхамін Арельяно Фелікс керував організацією, його брат Едуардо відповідав за фінанси. Минулого серпня федеральний суд у Сан-Дієго дав Едуардо п’ятнадцять років за відмивання доходів від наркотрафіку. У тому самому Сан-Дієго, де я сьогодні вибирав, чи попрацювати мені, чи піти в ресторан.
Те, що я стою на кордоні з такою історією, ще нічого не говорить про людей, із якими я зараз іду. Але я вже заходив у Тіхуану з її репутацією в голові. Великий напис MEXICO над проходом позначив для мене момент, коли вечір у Сан-Дієго скінчився, а інший, поки що незрозумілий, почався.

Після переходу поміняв долари на песо. На якийсь час історія про кордон звелася до куди приємнішого питання: що тут можна з’їсти за ці гроші?

За тако я приїхав. Кінзу не замовляв
Дорогою був прилавок із написом ELOTES, кукурудза. Але приїхати в Мексику й не спробувати тако? Це як приїхати в Україну й не спробувати борщ. Я через кордон, можна сказати, і перейшов заради таких речей.

У маленькому закладі сідаю за стіл, а там миска з цілими редисками. В Україні ти сідаєш, і на столі є сіль та перець. А тут береш редиску й просто хрумаєш, поки тобі готують. Не кружальця, не салат. Цілу редиску. Трохи гостра, свіжа, і з тако йде добре. Очевидно, що для людей навколо нічого особливого в цьому немає. А я, який щойно пішки перейшов у сусідню країну, сиджу й дивуюся мисці редиски.

Жінка, яка готувала, припрошувала від душі. Видно було, що їй приємно, що до неї зайшли туристи. Тако смачне, домашнє. Я з’їв кілька шматків і лишив майже все. Бо там було багато кінзи, а в мене з нею давні стосунки.
У дитинстві я видирався на вишню метри на три-чотири. Однією рукою тримаєшся за гілку, другою їси вишеньку за вишенькою. І якось разом із вишнею я розкусив жука. Не з’їв, але розкусити встиг. От вишня плюс жук, це для мене і є смак кінзи. Скільки років минуло, а мені досі вистачає одного укусу. Сидить людина у Тіхуані, їй від душі приготували мексиканське тако, а вона знову десь на своїй вишні.
Мені було добре за цим столом. Я сидів, хрумав редискою й дивувався, як знайома річ тут виявилася чимось, про що я захочу розказати. А думав, що найдивніше за вечір буде сам факт, що я пішов у Мексику пішки.
Сомбреро, щоб не виділятися
Після тако ще було бажання погуляти, може, зайти в ресторан чи нічний клуб. Але на вулиці я вже не так вільно почувався, як за столом. Бачив чоловіків у ковбойських капелюхах, джинсових жилетках і шкіряних куртках. Мені здалося, що в декого під одягом пістолети й що вони до нас придивлялися. Хто вони були й чи я правильно розгледів, не знаю. А от що я робив і чого не робив, пам’ятаю добре: на деяких вулицях мені було стрьомно навіть діставати телефон.
Нічний клуб раптом перестав здаватися хорошою ідеєю. Що там робити двом грінго? При тому, що ми не грінго.
Зате в сувенірну крамницю я зайшов. Приміряв синьо-золоту маску, як у мексиканському реслінгу, lucha libre. Обличчя під нею не видно. Щоправда, саму маску видно здалеку.

А якщо вже закосити під місцевого й не привертати до себе уваги, то для цього, звісно, треба надіти фіолетове із золотом сомбреро. Настільки добре я вмію не виділятися.

На вулиці одна за одною траплялися аптеки. На вітрині Farmacia DrugStore назви препаратів стояли так, що їх можна прочитати просто з тротуару. Я чув тоді всілякі історії про те, по що люди приїжджають із Сан-Дієго. У мене від цього складалося враження, що тут можна купити навіть те, чого законно не продадуть. Я цього не перевіряв. Сама вивіска підтверджує одне: на ній багато великих літер, і я вже дивився на них не так, як дивився б удома.

На пішохідному мосту я махнув рукою: бувай, Мексико. Трохи зарано, бо попереду були ще мексиканські вивіски. Але в якийсь момент мені вже справді захотілося назад.

На одній вітрині було написано La Glorieta, а назви ліків розписані прямо по фасаду. За столом із редискою мені ще було просто цікаво, як тут усе влаштовано. Тепер я й назви на аптечній вітрині читав з оглядкою на історії, з якими зайшов у місто.

Потім ще одна, Amsterdam Pharmacy. Я пройшов повз. Ще біля кордону мені хотілося йти й дивитися, куди цей вечір мене заведе. Тепер я вже більше думав, як повернутися назад.

На іншому вікні вже йшлося не про ліки: «Квитки», «Щоденні відправлення», карта маршрутів по обидва боки кордону. Щоденні. Оце слово повертає мене до людей у черзі. Я міг піти сюди на один вечір і повернутися, щойно перестало бути весело. А хтось переходить кордон регулярно, бо там його робота, а тут його дім. Для нього це не пригода, яку можна закінчити, коли хочеться.

П’ятдесят метрів
Того самого вечора я повернувся в Сан-Дієго. Дорогою назад побачив на стіні дві сторони Великої печатки США: орла й піраміду з оком. З усього, що бачив за вечір, отим двом «логотипам Америки» я зрадів чи не найбільше. Сказати «вижив» було б гучно. Нічого страшного зі мною не сталося. Але я нарешті видихнув.
За ті кілька годин я ж не став іншою людиною. А от думки помінялися. Вдень біля води в Сан-Дієго я діставав камеру, записував пробне відео для свого курсу й думав, що я ще хочу зробити. Ввечері на деяких вулицях Тіхуани я думав, що телефон краще лишити в кишені. А потім знову Сан-Дієго, знайомі дороги, трамвайчики, і я вже не зайнятий тим, куди дивитися й кого зайвий раз не зачепити. Мені знову хочеться щось придумати, зробити, спробувати.
На переході здається, що між цими місцями якихось п’ятдесят метрів. А з того, що я встиг побачити, різниця і в достатку, і в цінах, і в тому, наскільки безпечно я себе почував, була величезною. Навіть із тако: на око, за таке саме в Сан-Дієго я б заплатив чи не вп’ятеро більше. Цінників я не звіряв. Але мене вразив сам контраст: міста поруч, а що в одному здається нормальним, у другому вже зовсім не таке очевидне.
Якби я жив там, де навіть телефон часом не хочеться дістати, скільки уваги в мене лишалося б на те, що я хочу створити? За один вечір я навіть не встиг звикнути, а вже помітив, як швидко звужуються плани. У місці, де мені спокійно, хочеться і творити, і розвиватися, і поводитися вільно. І має значення, що звичайне для людей довкола, чого вони від життя чекають, які можливості бачать. Можна мати ті самі здібності, а жити в умовах, де набагато важче їх використати й бути задоволеним своїм життям. Про всю Тіхуану мій вечір нічого не доводить. Але я відчув на собі, скільки уваги може забрати саме місце, ще до того, як ти взявся за те, що тобі важливо.
Я не думаю, що важкі умови роблять людей слабкими. У них виростають дуже сильні люди, зокрема ті, хто потім веде за собою інших. Але коли дивишся тільки на них, не видно тих, кому ті самі умови дорого обійшлися і хто їх не витримав. А я того вечора міг просто піти назад. Побачити орла на стіні й відчути, що знову можу думати не тільки про те, як пройти наступну вулицю.
