Вашингтон: американський Рим і три гілки влади
Січень 2014 року
З Філадельфії до столиці
До Вашингтона я їхав із Філадельфії через Балтимор. Автобуси виглядали так, ніби їхня основна робота була їздити в старих американських фільмах. На зупинці в Балтиморі були хот-доги, а з багажем вийшла якась плутанина: чи то з оплатою, чи то з самою сумкою. Пам’ятаю, що я вже мало не готувався брати її в салон і сидіти на ній. Зате Балтимор із вікна мені сподобався. Як на знайомство з містом між хот-догом і сумкою, непоганий результат.

Від району Union Station я швидко дістався Капітолію. Яким саме транспортом, не беруся сказати. А от передчуття пам’ятаю добре: зараз побачу столицю світу. І після Нью-Йорка та Філадельфії перша думка була: а чого вона така маленька? Принаймні той урядовий район, яким я ходив, виявився напрочуд компактним. Таке відчуття, що всіх бюрократів зібрали в одному місці, щоб варилися у власному соку і заодно керували країною.
І от підходиш під Капітолій, задираєш голову й про «маленьку» вже не думаєш. Ось тут я відчув американський Рим. Колони, сходи, купол. Усе це дуже переконливо пояснює без слів: перед тобою центр сили. Цей район можна обійти пішки, а рішення, які тут ухвалюють, іноді відчувають і на іншому боці світу. Оцей контраст мене і зачепив.

Капітолій і суд через дорогу
У Капітолії працює Конгрес: Сенат і Палата представників. Тут обговорюють і ухвалюють федеральні закони. Наріжний камінь заклали ще 1793 року, а 1800-го тут уперше зібрався Конгрес. І римська асоціація не тільки моя: задум ротонди під куполом справді відсилає до Пантеону. Я хотів подивитися Капітолій зсередини, та вже на площі він справив сильне враження. Стоїш під нею, а вона наче вже всю екскурсію тобі провела.

Через дорогу від Капітолію стоїть Верховний суд. Знову колони, широкі сходи, прапор.

На тих сходах я й присів. І отут екскурсія стає цікавішою: Конгрес може ухвалити закон, але питання, чи узгоджується він із Конституцією, може дійти до суду. Верховний суд розбирає такі питання в конкретних справах. Немає такого, що кожен новий закон автоматично несуть через дорогу на підпис суддям. Хоча з цього місця виглядає так, ніби можна було б.

І третя гілка теж тут, у столиці. У Білому домі працює президентська адміністрація, а президент і федеральні відомства відповідають за виконання законів. Щоб не лишитися на рівні «от вам три красиві будівлі», візьмімо один закон, наслідки якого вже цього січня можна було побачити на практиці.

Один закон на три гілки
Американці називають реформу медичного страхування Obamacare. У 2010 році Конгрес ухвалив закон, а Барак Обама його підписав. Далі треба було перетворити текст на щось, чим люди реально зможуть скористатися. Виконавча влада запустила майданчик, де можна було порівняти й обрати страхові плани. З першого січня 2014-го за новими планами вже могло починатися страхове покриття. Тепер це вже питання не тільки політики, а й того, яку страховку людина реально може собі оформити.

А між підписом Обами та запуском покриття був ще Верховний суд. У 2012 році суд залишив у силі платіж за відсутність страховки, бо його можна було розглядати як податок. Але федеральному уряду не дозволили забирати в штатів усе їхнє наявне фінансування Medicaid, якщо ті відмовлялися розширювати програму. Один закон, три різні ролі: Конгрес написав правила, виконавча влада взялася їх застосовувати, а суд визначив, де проходить межа. Після цього й на дві будівлі через дорогу вже дивишся трохи інакше.
Навпроти Капітолію стоїть будівля Томаса Джефферсона, історична будівля Бібліотеки Конгресу.

А на самому Капітолії мене зачепила назва одного входу: House Carriage Door. Звучить так, ніби зараз під’їде карета, але напис пояснював простіше: вхід для членів Палати представників і персоналу. Карета так і лишилася в назві.

З південного боку будівля на сонці, і купол знову забирає на себе всю увагу. Біля нього легко затриматися, навіть якщо навколо ще стільки всього.

Від басейну до обеліска
Від Капітолію я вийшов до води й сів на бортик. Один басейн тут, під самим Капітолієм, інший на протилежному кінці Національної алеї, біля Меморіалу Лінкольна. За спиною купол Капітолію, а попереду довга пряма, яка тягне погляд до білого обеліска.

Дорогою на алеї виділявся червоний Смітсонівський замок. Серед усіх цих білих колон раптом стоїть щось із вежами, наче його привезли з іншої подорожі. Це перший дім Смітсонівського інституту. Сам інститут виник завдяки заповіту британського вченого Джеймса Смітсона, який при цьому жодного разу не був у Сполучених Штатах. А я, вже бувши на місці, хотів ще й до музею авіації та космонавтики. Здається, туди так і не встиг. Смітсон, виходить, зробив для цих музеїв більше, навіть не перетнувши океану.

З алеї обеліск Монумента Вашингтона видно ще здалеку. Я підійшов ближче, і біля підніжжя вже можна було роздивитися риштування.

А на розі 15-ї вулиці й Конституційної авеню мені впав у вічі старий кам’яний стовп. Виявилося, це залишок огорожі Капітолію. Такі стовпи за проєктом Чарльза Булфінча зробили ще у 1820-х, а потім перенесли сюди. Я відійшов від Капітолію, а шматок Капітолію, виходить, зустрів мене знову.

Вечоріло. Від того рогу я ще раз глянув у бік обеліска: внизу риштування, вище тільки небо.

Хто позичає гроші від імені країни
Неподалік Білого дому я сів на лавку навпроти Міністерства фінансів США. І от тут екскурсія нарешті доходить до моєї теми.

У Нью-Йорку, у фінансовому музеї, я бачив табло державного боргу. Там була цифра, від якої хочеться перерахувати нулі. А тут уже цікаво, як вона взагалі набирається.
Умовно: Конгрес визначає, на що державі можна витрачати і які податки вона збирає. Коли надходжень не вистачає, Казначейство виходить на ринок і продає боргові папери. Інвестор віддає гроші, отримує папір і право на виплати. Залучені кошти йдуть на платежі держави, тобто зрештою потрапляють до тих, кому вона платить. А облігація тим часом може далі переходити від одного інвестора до іншого. Казначейство вирішує, на які строки позичати й якими паперами. Ринок на аукціоні показує, на яких умовах готовий дати гроші. Дохідності звичайних американських держоблігацій потім стають орієнтиром і для ціни інших позик.
Перша спокуса, звісно, сказати: «О, то ось де друкують долари». Але випуск облігацій і друк банкнот — різні речі. Казначейство залучає вже наявні гроші і платить ними за рахунками уряду. Федеральна резервна система окремо веде грошово-кредитну політику. А банкноти друкує спеціальне бюро Казначейства, не люди в Міністерстві навпроти лавки.

Вже за кілька днів після прогулянки з’явився хороший приклад того, що саме тут вирішують. Казначейство оголосило перший випуск дворічних паперів із плаваючою ставкою на п’ятнадцять мільярдів доларів. Наприкінці січня їх уперше виставили на аукціон. Ідея проста: відсоток за таким папером має дві частини. Одна рухається за ставкою короткого, тринадцятитижневого державного векселя. Другу, надбавку, визначають на першому аукціоні, і далі вона не змінюється. Тобто навіть за однією великою цифрою на табло стоїть купа конкретних рішень: на скільки часу позичити, яку ставку пообіцяти і хто врешті погодиться її прийняти.
Захід сонця і сніг
Біля Меморіалу Лінкольна сіло сонце. Я походив навколо, через парк, подивився на воду й качок. Удень Вашингтон переконував мене, що тут вирішується доля країни й іноді світу. А під вечір у цьому ж місті можна було просто йти парком і радіти, що є захід сонця і є качки. Мені такий фінал прогулянки подобається більше, ніж якби вона закінчилася на черговому фасаді.
Назад до Філадельфії, як пам’ятаю, їхав автобусом, і в дорозі пішов сніг. Двадцять першого січня терасу вже засипало.

До вечора на вулиці вже працювала снігоприбиральна техніка.

На ранок 22 січня місто ще біле, а в мене квиток із Філадельфії через Атланту до Сан-Дієго.

Квиток я купив не для того, щоб утекти від зими. У Сан-Дієго вже чекала запланована конференція Traffic & Conversion Summit. Просто вийшов хороший монтаж: сніг у Філадельфії, а далі інший берег Америки і плюс п’ятнадцять. Але це вже інша історія.